Цієї неділі відкриває Новозавітне читання в храмі послання апостола: його лист – до християнської спільноти Рима. В ньому виголошуються дуже важливі слова:

«…Звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності.

 

Кажу за людськими міркуваннями задля немочі плоті вашої. Як віддавали ви члени ваші в раби нечистоті і беззаконню для діл беззаконних, так нині представте члени ваші в раби праведності для діл святих.

 

Бо, коли ви були рабами гріха, тоді були вільні від праведності. Який же плід ви мали тоді? Такі діла, яких тепер соромитесь, бо кінець їхній – смерть.

 

А нині, коли ви звільнилися від гріха і стали рабами Богові, плід ваш є святість, а кінець – життя вічне. Бо відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Іісусі, Господі нашому…»

 

Написаний цей текст був наприкінці зими – початку весни 57-го або 58-го років, коли, перебуваючи в Коринфі, апостол Павло планував відвідати Рим.

 

Це була його давня мрія – ствердити у вірі римську християнську спільноту. І тому цим листом він фактично готував римлян до цієї зустрічі. Ось чому послання до Римлян – це своєрідне «Євангеліє Божої Благодаті» від Павла, в якому він найбільш повно змальовував план спасіння людства, починаючи від гріхопадіння і закінчуючи постійним перебуванням поруч із Богом тих, хто зможе уподібнитись Сину Божому, Господу Іісусу Христу.

 

Однією з причин написання цього послання став також конфлікт між християнами з юдеїв – тобто шанувальників Старозавітного Закону, та новонавернених язичників. Тому такий сильний акцент робить Павел на тому, що Життя Вічне та Спасіння людської душі – це передусім – Дар Божий, який ми отримуємо не як відплату за виконання усіх приписів Закону, але через любов Творця до нас.

 

Проте це не відміняє особистого подвигу боротьби з гріхом. І якщо бажаємо отримати Дар Вічного Життя, ми повинні працювати на Того Господаря, Який може цей Дар нам дати – тобто працювати не на диявола, який зваблює нас через пристрасті, а на Господа Бога. При цьому маємо працювати на праведність з не меншою ревністю, аніж колись служили гріху.

 

Богословський аналіз цього надзвичайно важливого тексту здійснений святителем Блаженним Феофілактом Болгарським. Більше читайте: http://azbyka.ru/otechnik/Feofilakt_Bolgarskij/tolkovanie-na-poslanie-k-rimljanam-svjatogo-apostola-pavla/6#

 

***

 

В неділю четверту після П’ятдесятниці ми чуємо зворушливу розповідь про силу людської віри.

Проявив цю віру зовсім не правовірний знавець юдейського Закону, або хтось із апостолів. Її проявив офіцер римської окупаційної армії – центуріон, або ж, нашою мовою – сотник. Офіцер на кшталт сучасного командувача територіального батальйону. При цьому цей римлянин-язичник з повагою ставився до шанування Єдиного Бога. А його подальше спілкування з Господом увійшло в Євангеліє на всі часи як зразок сили віри, турботи про ближнього та щирого смирення.

 

Отже, як оповідає Євангеліє від Матфея, одного дня Христос увійшов в місто Капернаум. Там до Господа підійшов римський сотник і почав благати:

 

«…Господи! Слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає.

 

Іісус говорить йому: Я прийду і зцілю його.

 

Сотник же, відповідаючи, сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов від покрівлю мою, але промов тільки слово, і видужає слуга мій; бо і я підвладна людина, але, маючи під собою воїнів, кажу одному «іди», і йде: і другому: «прийди», і приходить; і слузі моєму: «зроби це», і зробить.

 

Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу і заходу, і возляжуть з Авраамом, Ісааком та Іаковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів.

 

І сказав Іісус сотникові: іди, і як вірив ти, хай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить…»

 
Цей текст – заклик до нас. Заклик не судити за штампами: ось, це – укроп, а це – ватник, а це – сектант… Пам’ятаймо римлянина-язичника, який виявився зразком віри в релігійно свідомому, ветхозавітно-православному Ізраїлі…

 

Також цей текст — заклик бути щирими у своїй вірі. Заклик відчувати, наскільки ми є далекими від досконалості, проте, не зважаючи на це повинні наближатися до Христа, звертаючись до Нього тоді, коли ніхто інший допомогти не в змозі. Тоді Він увійде під покрівлю нашої душі, у саме серце, і перебуватиме там, допоки ми пам’ятатимемо про Його присутність, звершуючи кожен вчинок, або промовляючи кожне слово.

 

Тож, згадуючи римського центуріона, вчимося вірити Богові – а це означає не сліпе очікування дива, а розуміння того, що все наше життя – справжнє диво, і все, що з нами відбувається – це Його всеблагий промисел.

 

При цьому продовжуймо благати Його про зцілення духовне і тілесне – і найголовніше – не лише про власне, й про зцілення ближнього, адже лише тоді будуть почуті наші власні прохання, коли ми навчимося думати і вболівати за інших.